До 1025-річчя хрещення Київської Русі

  Рогова Олена Георгіївна,

старший викладач кафедри філософії освіти Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Ріка живої води

Загальні дані

Утвердження християнства на Україні – дуже тривалий процес, що розтягнувся у часі на багато століть, пройшовши у своєму розвитку кілька важливих стадій: від проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища до остаточного проголошення християнства державною релігією Київської Русі та створення митрополії.

Наукові джерела історії староруського християнства

До найвідоміших вітчизняних джерел фахівці відносять твори теоретиків київського християнства: “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона (бл. 1053 рр.), “Послання до смоленського пресвітера Фоми” наступного митрополита-русича Климента Смолятича (?-1154р.), “Послання до братії” Луки Жидяти, “Пам’ять і похвалу Володимирові” Якова Мніха (11 ст.), “Повість временних літ” і “Житіє Феодосія Печерського” Нестора (бл. 1056-після 1113 рр.), “Києво-Печерський патерик” та інші.

Іноземні джерела про християнство у Київській Русі представлені житіями святих (Георгія Амастридського, Костянтина Філософа, Стефана Сурожського), енциклікою патріарха Фотія, творами Прокопія Кесарійського, повідомленнями західноєвропейських авторів — архієпископа Бруно (974-1009рр.), краківського єпископа Матвія (12 ст.) та інших.

Перші християни

Християнізація Київської Русі завдяки географічному положенню країни (суміжність з Чорним морем і невелика віддаль від Близького Сходу) почалася з раннього проникнення християнства вже за перших віків по Х століття на територію нинішньої України.

Свідчення істориків говорять про появу християнства на території, яку обіймає сучасна Україна, насамперед, у пізньоантичних містах Північного Причорномор’я, які були населені грецькими колоністами та в перші століття нової ери стали зосередженням найбільших осередків християнства.

З цього регіону на початку нашої ери починає поширювати християнство на теренах Східної Європи апостол Андрій  Первозванний. Його кафедра містилася в Синопі і була апостольським осередком, найближче розташованим з північнопонтійськими землями. Особливого значення для слов’янського світу має літопис “Повість временних літ” з розповіддю про те, що першу благовість Христової віри приніс на землі України апостол Андрій під час однієї з своїх місійних подорожей в середині першого століття. Він благословив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору, і віщував місту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє.

Чи апостол Андрій був на території Києва, на це нема джерельних доказів, але майже певне, що він, згідно з писанням Євсевія Кесарійського, який ґрунтувався на Оріґені (ІІІ в.), одержав як місійну територію Скифію, тобто землі нинішньої України. Він мав з Синопу податися на Закавказзя, Чорне море та в Скифію (А. Карташев). Є. Голубінський і С. Томашівський уважають, що розповідь про апостольство Андрія в Україні є твором пізнішим, але М. Чубатий доводить, що перебування Андрія в Україні є майже певне.

Другим відомим місіонером на українських землях був учень апостола Петра римський папа Климент I (88-97 рр.). Як опозиціонера до офіційної римської релігії, його було заслано наприкінці І ст. н.е. до каменоломень Херсонесу Таврійського, де він зазнав мученицької смерті за пропаганду християнського віровчення. Повертаючись у 867 р. до Моравії, слов’янські першовчителі Кирило та Мефодій беруть з собою частину мощів св Климента, щоб представити їх у Римі і Константинополі.

Конкретніші дані про наявність християнства на укр. землях походять з часів перебування на тих територіях ґотів, які прийшли у ІІІ в. з півночі. Ґоти нищили християнські колонії, вони доходили до Малої Азії і брали невільників аж з Каппадокії, які знайомили ґотів з християнством. Єпископ західних ґотів Ульфіла переклав Святе Письмо на ґотську мову, так званий «Кодекс Арґентеус» (тепер зберігається в Упсалі в Швеції). Нашестя гунів (375 р.) загальмувало поширення християнства на українських землях на довший час, хоч у південному Криму залишилися ґоти, бо не всі під тиском гунів подалися на Захід. Археологічні розкопи стверджують існування церков на Причорномор’ї у ІІІ — ІV вв. Найдавніші церковні речі, знайдені в Херсонесі і Керчі, походять з ІV- V ст.

Християнство за перших українських князів

Є відомості, що бл. 860, два укр. князі мали б прийняти християнство, бо патріарх Фотій в одному посланні пише, що він вислав на Русь єпископа десь бл. 864 р.

Наприкінці ІХ ст. організаційно в “руській землі” оформлюється церковна структура — митрополія, на чолі якої став єпископ Михаїл (кін. ІХ ст.), який схилив київського князя Аскольда до прийняття християнства. За переказами, на могилі Аскольда мала бути збудована церква св. Миколи, що свідчило б, що він був християнином.

Однак обмеженість в перейманні візантійського християнства Аскольдом, його нехтування специфікою слов’янського світобачення призвели до того, що у 882 р. новгородський князь Олег, використавши язичницьку опозицію, захоплює Київ .

Наступник Олега на київському столі Ігор (913-945 рр.) сприяв дуалістичному, двомірному характеру релігійного життя в державі. Він толерантно ставився до християнства і не заважав його поступовому поширенню в країні.

Знову ж за Олега поганська реакція придушила християнство, але воно не зникло зовсім, і є свідчення, що за кн. Ігоря існувала в Києві церква св. Іллі, бо при укладанні договору з греками 944 р. частина його посольства присягала на Євангелії.

Християнство ширилось в Україні також з Заходу, з Моравії, де місійну працю провадили Кирило і Мефодій та їхні учні. Обидва слов’янські просвітителі в дорозі до хозарів були в Криму і там найшли мощі вищезгадуваного папи Климента І. З діяльністю Кирила і Мефодія традиція пов’язує проникнення християнства через Галичину на Волинь ще перед хрещенням Києва за Володимира Великого. Припускають, що за тих часів у Перемишлі вже було єпископство (М. Чубатий).

По смерті Ігоря в 945 р. на чолі держави стає його вдова – княгиня Ольга. Під час її перебування в 957 р. у Константинополі Ольга  приймає хрещення. У своєму оточенні Ольга мала пресвітера Григорія, про що докладно оповідає візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Після повернення з Константинополя княгиня починає проводити лінію на обмеження впливу язичництва у державі, порушивши “требища бісівські” і побудувавши дерев’яну церкву святої Софії. Діяльність Ольги не знаходить підтримки і розуміння у її найближчому оточенні. Навіть син Святослав, незважаючи на благання матері, відмовляється від прийняття християнства, але його сини Ярополк і Олег правдоподібно вже були християнами.

Хрещення Русі князем Володимиром Святим

Володимир Святий — Хреститель Русі (України), пам’ятник у Києві над Дніпром

Хрещення Володимира. Фреска В.М.Васнецова, Володимирський собор у Києві

Купель у Корсуні (Херсонесі) — місце хрещення Володимира за іншими даними, споруду побудовано 1997 р.

Хрещення киян. Підготовчий ескіз фрески В.М.Васнецова, Володимирський собор у Києві

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало великому князю Володимиру. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояв ідол Перуна, з’являються 6 різноплемінних богів – Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош.

Але трохи згодом Володимир, переконавшись, що для зміцнення держави та підвищення її престижу потрібна нова віра (Київська держава опинилася практично в оточенні християнських держав). Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.

Хрещення сталося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині (80-х рр.) Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії. Скрутне становище, в якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов’язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це він мав віддати за Володимира свою сестру Анну та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому спочатку дістав відмову і тільки захоплення їм візантійській колонії Херсонес (Корсунь) примусило Візантію укласти угоду.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі-України йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як в Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу «волхви», вплив яких на південних землях Русі був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер’ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священиків. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнською вірою.

Для унормування церковного життя у державі Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання Церкви, та визначив права духовенства; він  намагався дати структурне оформлення нової віри, подібне до візантійської. Християнство, проповідуючи милосердя та християнську любов — підвалини цивілізованого і мирного життя, релігійно об’єднало велику державу Володимира і позитивно вплинуло па мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства в Україні поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були священики, які знали слов’янську мову. З прийняттям християнства державі було відкрито  зв’язки з християнізованою спільнотою, і це слід уважати одним із найпозитивніших наслідків  хрещення Київської Русі.

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам’яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам’яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв’язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов’янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, вшанування святих та ікон.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов’ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.

Християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала, церковнослов’янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

Розвиток літератури. Літописання

Коли християнство стало державною релігією Київської Русі, виникла потреба ознайомити віруючих з Біблією, житіями святих, проповідями, а також з історією християнства та його світоглядом. Першим кроком на шляху створенні давньоруської літератури було перенесення з Візантії та Болгарії  духовної літератури.

До перекладної літератури входили: богослужбові книги — Святе Письмо, Тріоді, Октоїхи, Мінеї, Требники тощо; житія святих — агіографи, патерики — збірники коротких розповідей про ченців, аскетів; кормчі книги — пам’ятки церковного права, церковні статути; філософські твори типу “Шестодневу”; історичні хроніки; гомілетика — урочисті “слова” на церковні свята.

Специфіка релігійного змісту, можливості доступу до досягнень світової культури сприяли тому, що, в основному, першими руськими письменниками були священнослужителі київський митрополит Іларіон, митрополит Климент Смолятич, монах-літописець Нестор, єпископи Кирило Туровський та Лука Жидята, дяк Григорій, Ігумен Печерського монастиря Феодосій, ігумен Сильвестр та інші.

Основним джерелом викладу філософських, соціальних та морально-етнічних проблем на Русі була Біблія, особливо Новий Завіт. З біблійних книг найчастіше перекладалися Євангеліє, Апостол (“Дії Святих апостолів” і “Послання апостолів”), Псалтир, П’ятикнижжя Мойсеєве, Буття.

Збереглося чимало списків Євангелій, але лише два з них складають тетра-євангелія, тобто усі чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки, Іоанна) разом. Перший руський список Євангелія був виконаний дяком Григорієм у 1056-1057 рр. на замовлення новгородського воєводи і посадника Остромира, родича великого князя Ізяслава. Звідси і назва – “Остромирове Євангеліє”. Деякі дослідники вважають, що форма письма цього твору свідчить про його київське походження, а дяк Григорій, можливо, був з духовенства, що приїхало з Києва до Новгорода.

Іншим важливим джерелом древньоруської християнської філософсько-літературної думки була візантійська література, зокрема, патристична — твори так званих “отців церкви”: Василія Великого, Григорія Богослова, Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, Єфрема Сірина та інших, а також матеріали  Вселенських соборів (325 — 787 рр.). В них обґрунтовувалися основні догмати християнства.

Найдавнішою пам’яткою писемності Київської Русі є “Ізборник Святослава”, укладений 1073 та 1076 рр. для київського князя Святослава Ярославича. Поряд з творами церковно-релігійного характеру, зокрема уривками з патристичної літератури, він містить публіцистичні твори давньоруських письменників, в яких роз’яснюються норми поведінки людини за різних побутових обставин.

“Словами” називалися тоді твори церковно-повчального характеру. Сюжетом для їх написання могла служити історична подія, злободенна суспільна проблема, постановка моральної теми.

Першим відомим письменником з місцевого населення був у Київській Русі митрополит Іларіон. Роки його народження і смерті невідомі, творив він в XI ст. за часів княжіння Ярослава Мудрого. Він є автором визначної пам’ятки вітчизняної писемності — церковно-богословського твору “Слово про закон і благодать”, написаного між 1037 і 1050 рр., в якому відзначив велич свого народу, своєї землі, своєї Церкви. Необхідно зауважити, що під «Законом» стародавні письменники розуміли Старий Завіт — першу частину Біблії (укладену до втілення Христа), а під “Благодаттю” — Новий Завіт — другу частину Біблії (укладену після втілення Христа). Новий Завіт складається з 27 канонічних книг, написаних давньогрецькою мовою в епоху раннього християнства (І-II ст. н. е.). За змістом книги Нового Завіту поділяються на три відділи: книги історичні — чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна) та Діяння апостолів; учительні — 21 послання апостолів Павла, Якова, Петра, Іоанна та Іуди і пророча книга — Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Євангеліє — це не просто розповідь про земне життя Іісуса Христа, але й проповідь про Нього. Діяння апостолів — це розповідь про учнів Христа, які поширювали його вчення, тут же тлумачиться вчення Іісуса Христа і розглядається організація ранньохристиянської общини. Послання апостолів являють собою повчання в епістолярній формі. Особливою дидактичністю серед них відзначаються послання апостола Павла. Апокаліпсис — це книга містичних видінь про кінцеву долю людства і Всесвіту.

Митрополит Іларіон поставив перед собою складне історико-філософське завдання — довести ідею рівності всіх народів, підвести читачів до ідеї включення древньоруського народу у всесвітню історію, показати, що наша земля “славиться в усіх чотирьох, кінцях Землі”. Автор акцентує увагу на вільному і самостійному виборі релігії князем Володимиром, що повністю відповідало політичному курсу Ярослава Мудрого, який вів боротьбу за політичну, церковну і культурну незалежність від Візантії. В особі Володимира Святославича Іларіон вперше в древньоруській літературі створює образ ідеального князя – “правдивого, славного та мужнього”. Він першим на Русі обґрунтовує ідею княжої влади, яка дана від Бога, відстоює принцип прямого престолонаслідування. Як церковний діяч, митрополит Іларіон, безумовно, на перше місце ставить “божественну мудрість”.

У Київській Русі досить швидко виник свій жанр літератури — літописання (як жанр, а не історичні записи), який у такому вигляді не був відомий ні у Візантії, ні в Болгарії. Літописи — це не лише історичні, але й видатні літературні твори, сказання, билини, народні перекази, посольські нотатки, легенди. На даний час збереглося близько 1500 літописних списків, які є величезним надбання культури східнослов’янських народів.

Найвидатнішим історичним твором Київської Русі і найвидатнішим вітчизняним літописом серед збережених часом, є “Повість временних літ”, написана ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором у 1113 р. Нею починаються майже всі давньоруські літописи, що дійшли до нашого часу. До даного літопису увійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його попередниками. У “Повісті” вперше зроблено спробу визначити місце Київської Русі в загально історичному процесі, пов’язати її історію зі світовою.

Історична заслуга літописця Нестора полягає в тому, що він створив другу, після Іларіона, концепцію осмислення древньоруської історії та поставив питання про включення історії Київської Русі у всесвітню історію. В центрі політичної історії епохи Нестора актуальним залишалося питання про незалежність держави від Візантії, її культурну самобутність.

Цінною, пам’яткою староукраїнського письменства є “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”, написане на початку ХІІ ст.. Князь Володимир Мономах — одна з найвизначніших постатей княжих часів, син високо освіченого князя Всеволода, який славився знанням п’ятьох мов. Від батька Володимир перейняв велике захоплення до книжок і до освіти. На київському престолі він був у 1113-1125 рр.

У “Повчанні…” можна виділити три окремих частини. В першій частині автор від імені князя Ярослава Мудрого звертається з посланням до його синів, закликає їх жити у мирі, злагоді та любові, не переступати кордонів: “Якщо будете жити у ненависті та в роздорах, — говориться у посланні, — то самі загинете та загубите землю батьків і дідів своїх, придбану їх власною працею”. У другій частині твору автор говорить про обов’язки щодо ближнього та повинності доброго господаря. Він наказує допомагати бідним, брати в опіку вдовиць і сиріт. Забороняє карати смертю: “Ці невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати”? В третій частіші “Повчання” Володимир Мономах розповідає про різні пригоди та небезпеки у своєму житті, з яких він вийшов цілий і здоровий. Причиною того, на його думку, є те, що без волі Божої у світі ніщо не відбувається. Таким чином, у “Повчанні” простежується світській, хоча і запозичений з Псалтиря, варіант християнської моралі.

Багатством художніх прийомів красномовства відзначаються твори єпископа Кирила Туровського. Автор багатьох казань і повчань відверто висловлюється за свободу волі людини, розуміючи її як свободу вибору між добром і злом.

Видатним філософом і літератором Стародавньої Русі був Даниїл Заточник (кінець XII- початок ХІІІ ст.),  автор “Слова Даниїла Заточника” (в іншій редакції; — “Моленіє Даниїла Заточника”). Він високо цінує розум і мудрість людини, часто посилається на притчі царя Соломона зі “Старого Завіту”, використовує афоризми античних філософів — Плутарха, Демокріта, Діогена, Геродота, Арістотеля, Піфагора та інших.

Після запровадження на Русі християнства з’явився також інший новий вид літератури — житія святих (агіографія). У цих релігійно-біографічних творах розповідалось про життя мучеників, аскетів, церковних і, державних діячів, оголошених Церквою святими; Іоанна Златоуста, Афанасія Александрійського, князів Бориса і, Гліба, вбитих своїм братом Святополком, засновника Києво-Печерського монастир Антонія Печерського. У Житіях відбивалися історичні події тих часів, моральні, філософські, естетичні уявлення, вони є досить цінними інформаціно-історичними джерелами. Так, наприклад, у “Житії Феодосія Печерського” яскраво відображені монастирський побут кінця XI ст., норови, звичаї тощо.

На початку XIII ст. склався так званий “Києво-Печерський патерик” — збірник розповідей про життя ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого у середні XI ст. Антонієм. У ньому містяться уривки з “Повісті временних літ”, зокрема розповіді Нестора-літописця про печерських монахів Даміана, Єремію, Ісаакія, Матвія, а також описуються деякі історичні події: про взаємовідносини князів, феодальні міжусобиці, торгівлю Києва з Галичем, Перемишлем, похід руських князів на половців.

Справжнім шедевром, своєрідною перлиною древньо-руської літератури є “Слово о полку Ігоревім” створене невідомим автором близько 1187 р. За своїм художнім рівнем цей твір не має аналогів у візантійській та європейській літературах. Важливим джерелом для цього літературного шедевру стала усна народна творчість, що відображала цілий пласт художньої культури русичів. “Слово…” присвячене опису невдалого походу руських князів під проводом новгород-сіверського князя Ігоря Святославича проти половців у 1185 р. Автор “Слова…” яскравими фарбами змальовує образи князів Ігоря, Романа, Мстислава, Всеволода, Святослава, Ярослава Осмомисла та інших. Звертаючись до них, нащадків Ярослава Мудрого, він закликає їх  заховати зброю, примиритися поміж собою. Видатною пам’яткою літератури, безперечно, є Пересопницьке Євангеліє.

Пересопницьке Євангеліє (1556-1561)

Пересопницьке Євангеліє — визначна рукописна пам’ятка староукраїнської літературної мови й мистецтва, переклад Євангелія старослов’янською мовою, досить близькою до народної.  

Як свідчить приписка в рукопису, переклали Євангеліє  син протопопа писець Михайло Василевич та архімандрит Пречистенського монастиря Григорій. Замовниками та меценатами виступали волинські князі: Настасія Юріївна Заславська-Гольшанська, її зять і дочка — князі Іван Федорович та Євдокія Чарторийські.

Творилася книга майже п’ять років зі значною, не з’ясованою досі перервою: розпочато її 15 серпня 1556 р. у Дворецькому монастирі при церкві Святої Трійці (с. Дворець Ізяславеького району Хмельницької області), де цього ж року написано Євангеліє від Матвія, а завершено переклад усіх інших Євангелій з додатком Післямови і Місяцеслова 1561 р., а саме 29 серпня, в Пересопницькому монастирі (тепер с. Пересопниця Рівненської області).

Пересопницьке Євангеліє — розкішна книга, вагою 9 кг. 300 гр., писана пізнім уставом на пергаменті форматом 380 х 240 мм. Книга складається з 482 аркушів.

На підготовку такої кількості тонких і цупких пергаментних листків  пішло ціле стадо молоденьких ягнят, козенят і телят, зі шкіри яких за спеціальним рецептом виготовлено пергамент.

Рукопис багато орнаментований, прикрашений високохудожніми багатокольоровими заставками й мініатюрами. За красою й багатством оформлення Пересопницьке Євангеліє не має рівних собі серед українських рукописів. Для прикладу наведено одну з мініатюр, що прикрашають Пересопницьке Євангеліє. На ній зображений євангеліст Лука.

Другий аспект цінності книги -  виписування кожної літери чітким гарним пізнім уставом (різновидом письма з чітко викінченими і оформленими літерами) чорним чорнилом і циноброю (червоною фарбою) свідчить про високий майстерний рівень національних митців. У рукописі є ще «дрібне» письмо, яким виписані всі приписки, післямови тощо.

Зміст рукопису — традиційне четвероєвангеліє. Своєрідним є вміщення перед кожним євангелієм так званих сумаріїв — короткого змісту розділу. На сторінках чимало глосів — пояснень до окремих малозрозумілих слів (наприклад, «чресла» — стегна, «бдѣти» — не спати), але є українські глоси до українських же слів. Вони свідчать про пошуки загальноукраїнської лексичної норми («стрѣху» — дах,  тощо).

Вага книги 9 кг 300 г.

Пересопницьке Євангеліє засвідчує загальний високий рівень української культури, що виявляється у справі книговидання, яка в той час була однією з найвагоміших у суспільному розвитку, у виконанні писемних форм, розміщенні тексту, способі перекладу, витворенні високої перекладацької стилістики і участі у творенні книги представників різних українських суспільних прошарків — монахів, селян, що годували молодняк для шкірок, ремісників, що виготовляли пергамент, відомих волинських меценатів — українських шляхтичів князів.

Після зруйнування Пречистенського монастиря доля книги тривалий час не була відома. Майже через півтораста років (1701) її подарував Переяславському єпископському престолові гетьман Іван Мазепа. Згодом пам’ятка опинилася в бібліотеці Переяславської семінарії, де 1837 з нею ознайомився славіст Осип Бодянський (1808-1877). Після переведення духовної семінарії з Переяслава до Полтави (1862) Пересопницьке Євангеліє теж було перевезено. На поч. ХХ ст. рукопис передано до Полтавського давньосховища. Тут його вивчали літературознавець В.М. Перетц (1870-1935) та філолог і палеограф О.С. Грузинський (1881-1954). Під час війни Пересопницьке Євангеліє було евакуйоване.

З 1947 року Пересопницьке Євангеліє знаходиться в фондах Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського.

У 2001 році здійснено перевидання Євангелія із науковою обробкою — впорядкуванням, дослідженнями, словопокажчиками. Із 700 сторінок опублікованої книги транслітерований текст займає 270, решту сторінок присвячено дослідженням. Дослідниця Інна Чепіга виробила спеціальну систему для передачі виносних літер, різних діакритичних та синтаксичних знаків, відчитання відповідних слів.

Сьогодні ця духовна святиня українського народу набула значення політичного символу нації — на Пересопницькому Євангеліє під час інавгурації присягали Президенти України Леонід Макарович Кравчук, Леонід Данилович Кучма і Віктор Андрійович Ющенко.

Вплив християнства на розвиток освіти в Київській Русі

Розвивалася в Київській Русі й освіта. Освіченими були багато представників влади – князів, правителів, воєвод: Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Рюрик Ростиславович та ін. Князі завжди переймалися проблемами освіти. Літопис свідчить, що Володимир Святославич відкрив у Києві школу, де навчалися князівські і боярські діти. Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді школу для дітей старост і священиків.

Основу освіти становили богослов’я, філософія, риторика, граматика. Вивчали в Київській Русі й іноземні мови. Кількома мовами володіли Ярослав Мудрий, Всеволод Ярославич, Святослав Ярославич, Володимир Мономах та ін.

Були відомі на Русі й твори античних філософів – Геродота, Сократа, Платона, Піфагора, Аристотеля.

Осередками освіти були церкви та монастирі, які сприяли розвиткові літератури та мистецтва. Одним з таких осередків був Києво-Печерський монастир, що його за правління Ярослава Мудрого заснував виходець з м. Любича (на Чернігівщині) преподобний Антоній. Печерський монастир був центром не тільки Православ’я, а й літописання, мистецтва, медицини; він уславився іменами Нестора літописця, Іоанна, Симона, Аліпія, Агапіта, Григорія і багатьох інших.

При княжих дворах, Печерському та Видубицькому монастирях створювалися книгосховища. У знаменитій бібліотеці князя Ярослава Мудрого були книги багатьма мовами. Приватні бібліотеки мали правнук Ярослава Мудрого Микола-Святоша, волинський князь Володимир Василькович, чернець Григорій (середина XII ст.). Одночасно з бібліотеками виникли і перші архіви. Вважається, що найдавнішим сховищем рукописних документів була церква св. Іллі у Києві.

Розвиток архітектури

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток кам’яної, архітектури. Першого кам’яного церквою на Русі булл Десятинна церква, побудована у Києві в 989-996 рр. Це був хрестовокупольний храм з трьома нефами, оточений галереями, прикрашений мозаїкою, фресками, коштовними чашами, іконами. На утримання церкви князь Володимир дав десяту частину своїх доходів, тому й назвали її Десятинною.

Києво-Печерський монастир є чудовою пам’яткою архітектури, де поєднується візантійське і руське архітектурне мистецтво.

У середині ХІ ст. з’явилися перлини давньоруського зодчества — Софійські собори у Києві, Новгороді, Полоцьку. Вони поєднали в собі візантійський і місцевий типи будівель, елементи розпису балканських художників давньоруської дерев’яної архітектури, деякі романські традиції, наприклад, наявність двох веж на західному фасаді. Від візантійських майстрів древньоруські майстри запозичили технічні прийоми цегляної і кам’яної, кладки стін.

Риси самобутнього древньоруського мистецтва яскраво проявилися у Софійському соборі у Києві – найвидатнішій архітектурній споруді Київської Русі, що збереглася до нашого часу. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням “руська митрополія”, закладена у 1037р., належить до видатних мистецьких пам’яток стародавності. За розмірами собор перевищував візантійські храми.

Побудований за типом хрестово-купольних храмів з п’ятьма нефами й апсидами (вівтарними виступами), оточений відкритими галереями і вивершений тринадцятьма главами. Інтер’єр собору багато оздоблений фресками, мозаїкою у вівтарі, мозаїчними плитами, різьбленням, орнаментикою. Колористична палітра мозаїк має близько 150 відтінків. Композиція фресок та мозаїк символізує навернення Русі до християнства, рівноправне становище її в колі європейських християнських держав. Собор був спустошений  монголо-татарами у 1240 році. На початку XIV ст. Софійський собор був уже без крівлі, а вся західна частина лежала в руїнах. У XV ст. знову двічі спустошували храм татари. У 1630-1640 роки Софійський собор відбудовував на замовлення Київського митрополита Петра Могили італійський архітектор Октавіано Манчіні. Особливо відновлено й перебудовано собор за митрополита Варлаама Ясинського та гетьмана Івана Мазепи в 1690-1697 роках. Внаслідок перебудов собор став пам’яткою українського бароко.

В 1050-ті роки у Києві було збудовано на замовлення Ярослава Мудрого Іринінської та Георгіївської церков (церкви названі за християнськими іменами князя та його жінки). Це були типові для давньоруської архітектури споруди: хрестово-купольні триапсидні, тринефні або п’ятинефні храми з галереями. Зруйновані під час монголо-татарського нашестя.

Формування нових тенденцій у образотворчому мистецтві та музиці.

Процес поширення і утвердження християнства на Русі супроводжувався формуванням нових традицій у образотворчому мистецтві. В міру того, як давньоруський іконопис набував самостійного розвитку, створювалися самобутні, яскраві шедеври церковного живопису. Першими вітчизняними живописцями були ченці Києво-Печерського монастиря Аліпій (Алімпій) і Григорій, які навчалися іконописного мистецтва у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи Аліпія (близько 1050-1114 рр.). З його іменем окремі дослідники пов’язують ікони “Печерської Богородиці” і так званої Великої Панагії. В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. В XII ст. виникають художні школи у великих удільних князівствах: Галицько-Волинському, Володимиро-Суздальському тощо.

Високого рівня у XI-Х1Ц ст. досягло ювелірне мистецтво древньоруських майстрів: виготовлення срібних браслетів, перснів, намист та інших прикрас.

Високою майстерністю відзначаються мініатюри в окремих рукописних книжкових творах того часу. Найбільш стародавні збереглися в “Остромировому Євангелії” (1056-1057 рр.) — це фігурки трьох євангелістів. Яскраве орнаментальне оточення фігур і велика кількість золота роблять ці мініатюри подібними на ювелірний виріб. Переписав зі староболгарського оригіналу та оформив “Остромирове Євангеліє” диякон Григорій.

Із запровадженням християнства в державі пісенне мистецтво стало складовою частиною богослужіння. Церковний спів прийшов на Русь із Візантії,  Християнська Церква перейняла грецьку богослужбову традицію.

Вивчення історії пісенного мистецтва свідчить, що перші церковні наспіви  записувалося спеціальними грецькими знаками, які називалися знаменами. Незважаючи на наявність грецьких текстів церковного співу, присутність чужоземних музикантів, у грецькі церковні наспіви поступово проникали елементи народної руської пісні, тісно пов’язаної у слов’ян із землеробством і сімейно-побутовою сферою. Згодом на Русі утвердився такий церковний спів, в основі якого був відомий київський знаменний розспів, тісно пов’язаний з мотивами народних  пісень.

Давньою і досить унікальною формою вітчизняної культури є дзвонова музика. Дзвони повідомляли про нашестя ворога, пожежі, військові перемоги, скликали народ на віче, викликали у людей почуття радості або скорботи, надії, тривоги, страху тощо.

Говорячи про розвиток духовної культури Київської Русі, слід зазначити, що вже в XI-XII ст. на Русі з’явились свої вчені-природодослідники. Наприклад, київський монах Агапіт займався медициною. В “Києво-Печерському патерику” зазначається, що Агапіт-лікар лікував не лише заможних людей, зокрема князів, але й простих, незаможних. Вік зцілював запалення, шкіряні хвороби, широко використовуючи при цьому відвари з трав і коренів. Відомі імена і світських лікарів Іоанна Смереки, Петра Сиріанина, Февронії, Євпраксії Мстиславівни.

Монгольська навала XIII ст. зруйнувала древньоруські міста і села, пам’ятки архітектурної майстерності — палаци, монастирі, а також твори живопису і літератури. Від Києва, — “матері руських міст” через 6 років після Батиєвого погрому залишилося усього 200 будинків. Ординцями були знищені такі шедеври архітектури, як Десятинна церква, та церква Богородиці у Києві, міста-фортеці Колодяжненське та Райковецьке на Житомирщині та багато інших. Тисячі талановитих древньоруських майстрів: художників, архітекторів, ювелірів були фізично знищені, або забрані у полон. На півстоліття припинилося кам’яне будівництво через відсутність матеріальних засобів і майстрів-будівників.

Однак татаро-монгольське нашестя не змогло знищити всіх надбань духовної культури Київської Русі. Народ зберігав і поширював перлини фольклору, наукові знання, відбудовував зруйновані міста, села, храми, монастирі, відроджував кращі традиції культури минулого.

Ключ від дверей до Європи

Вибір правителем Київської Русі гідної русичів релігії після тривалих роздумів був зроблений на перевагу християнській (православній) вірі. Тим самим було визначено вектор зовнішньополітичних уподобань давньої України. У 988 році розпочалося хрещення Києворуської держави, яке не просто підняло її престиж на міждержавному рівні, а й перетворило на повноцінну європейську країну. Отож, саме релігійний чинник понад тисячу років тому виявився основоположним у євроінтеграційних процесах Київської Русі. Бо Європа – це, передусім, дух постійного пошуку. Європеєць – це той, хто завжди перебуває у сумніві, це – індивід, від початку налаштований на дискусію, що турбується не стільки про результати, скільки прагне до невпинного процесу пошуку бажаного. Визначився й досить інтенсивно розпочався процес економічного, політичного та культурного спілкування Київської Русі й Західної Європи і ширше — процес формування спільної європейської культури, яка відштовхувалася від  античної, греко-римської основи. Мабуть, інтегруючий потенціал релігійного фактору потрібно більш використовувати  у євроспрямованих процесах України, бо саме після прийняття християнства, Русь остаточно визначилася як європейська країна з превалюючими європейськими орієнтаціями, зокрема політичними й культурними.

Держава могутнішала а разом з нею переборювались міжплемінні відміни. Єдина віра давала підлеглим держави нові відчуття єдності і спільності. Поступово складалося загальна самосвідомість – важливий елемент єдності древньоруської народності.
Хрещення Русі, зрозуміле не як тимчасові дії, не як масовий обряд, а як процес поступової християнізації східнослов’янських і сусідніх племен, створило нові форми внутрішнього життя етнічних груп які зближувались одна з одною і нові форми їх взаємодії з навколишнім світом. Місіонерська діяльність на землях, заселених фіномовними і тюркськими племенами, не тільки залучила ці племена у орбіту християнської цивілізації, але і декілька пом’якшила хворі процеси становлення багатонаціональної держави. Хрещення Русі змінило її в рівного партнера середньовічних християнських держав і тим самим збільшило зовнішньополітичне, положення у тодішньому світі. Духовне та культурне значення прийняття християнства величне. Християнство, прилучивши Русь до древньої греко-римської, християнської традиції, стало разом з тим одним з факторів, визначаючих особливості економічної, соціальної, політичної, релігійної, культурної, духовної історії нашої країни.

Висновок

Запровадження християнства на Русі справило великий вплив на розвиток її культури. Воно зміцнило державну єдність, освятило владу великого князя, сприяло поширенню писемності, створенню перших шкіл і бібліотек. Після прийняття християнства розширилися політичні, економічні та культурні зв’язки з багатьма європейськими державами, насамперед з Візантією, Болгарією, Польщею, Угорщиною, Чехією, Німеччиною, Римом та скандинавськими державами.

Русь перейняла естафету з Візантії на самому візантійському духовному злеті, “вповні.” Наш народ став сосудом для нового, не знаного ще ним вчення. Вчення про шлях людини до реальної святості… В нових міхах забродило нове вино — і не порвало їх, а стало чудесним живлющим напоєм.

Християнство стало в суспільстві тією рушійною силою, яка не тільки створила ідеали України, а й справила чисто духовний, релігійний вплив на совість та душу наших предків. Моральні ідеали збагачувалися характерними рисами християнства: святістю, аскетизмом, співчутливою любов’ю, жертовністю та іншими християнськими чеснотами. Ідеалом Київської Русі було життя праведне.

Під впливом християнства в Київській державі відбулися важливі зміни в сімейному житті. Церква створила міцну християнську сім’ю на засадах християнської моралі. Під впливом християнства зростав авторитет матері і підвищувалася громадська відповідальність жінки.

Християнство наклало свій яскравий гуманістичний відбиток на закони Київської держави. Карне, цивільне, майнове, сімейне і шлюбне право цього періоду зазнало великих змін під впливом грецького законодавчого збірника – Номоканону. Використовуючи цей збірник, Церква боролася з гріхом, а держава – зі злочинами. Християнство, запобігаючи гріху, попереджувало багато злочинів.

Тема духовності України — невичерпна, і, без сумніву, нове століття саме вимагатиме глибших, нових її інтерпретацій. Це — ріка живої води для цілого світу. Християнська києворуська державність нагадує нам, що за тілом ми — діти красивих і благородних людей, а за духовною сутністю — “діти світла”, кажучи словами апостола Павла. І згадавши про свої скарби, ми не заховаємо їх від світу, а поділимося з кожним, хто відкриє своє серце для світла зі Сходу. На це маємо благословення святого рівноапостольного князя Володимира і всіх відомих і незнаних Божих угодників нашої землі.

Література

  1. Голубинский Е. История Русской Церкви. М. 1901, репринт 1995 г.;
  1. Дорошенко Дмитро “Нарис Історії України”. В2-хТ. Т-1. – Видавництво “Дніпрова хвиля” –Мюнхен .“Глобус” Київ, 1991р.
  2. Король В.Ю. “Історія України ”.- Київ ВЦ “Академія ”,-1999 р.
  3. Лановик Богдан, Лазарович Микола. “Історія України ”.- Тернопіль “Економічна думка”, — 2000 р.
  1. Карташев А. Очерки по истории Русской Церкви, т. І. Париж 1959 г.
  2. Ключевський В.О. Сочинения в 9-ти тт., т.1. – М: Мысль, 1997 г.
  1. Малий словник історії України. — К.: Либідь, 1997 р.
  2. Hазарко I. Св. Володимир Великий, володар і хреститель Руси-України. — Рим 1954
  3. Огієнко І.І. Українська Церква. – К.: «Україна», 1993 р.
  4. Полонська-Василенко Н. Історія України, т. 1., К: Либідь, 1992 р.
  5. Платонов С.Ф. Лекции по русской истории, часть 1, — М: 1994 г.
  6. Томашівський С. Вступ до історії Церкви в Україні, тт. 1 — 2. Жовкла, 1931 р.
  7. Чубатий М. Історія християнства на Русі-Україні, т. 1. РимНью-Йорк, 1965 р.

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники

Unique visitors to post: 8

Комментарии закрыты.