Шляхи поєднання світськості та духовності в освітянському просторі

 Рогова Олена Георгіївна,

старший викладач кафедри філософії освіти Дніпропетровського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

           Доцільність включення духовно-етичної освіти, виховання та розвитку людини до числа об’єктів педагогічних досліджень обумовлена процесами демократизації та гуманізації українського суспільства. Становлення України як сучасної цивілізованої демократичної держави може відбуватися за умови, коли високорозвиненою стає відроджена багата культура країни, у освітньо-виховному просторі якої домінантою є “виховання духовної особистості” .

         Сьогодні ми є свідками переоцінки цінностей атеїстичного тоталітарного минулого, а також свідками звеличення західного способу життя, моралі, ідеології та мислення. В той же час спостерігається помітне зростання інтересу до релігійних та духовних традицій. Таким чином, зароджується своєрідне протиріччя нашої епохи – це протистояння ліберальних цивілізаційних стандартів, з одного боку, і цінностей національної культурно-релігійної ідентичності, з іншого.

Яскравий цьому приклад – суперечки про введення в систему шкільної освіти курсів морально-духовного спрямування (насамперед, основ християнської етики). Такі чинники, як 1) поліконфесійність українського суспільства і в той же час домінування в ньому християнських віросповідань, зокрема православ’я, 2) секулярний (світський) характер держави ставлять перед освітянами ряд проблем щодо форм викладання основ християнської етики в школі. Виникає складне питання: як урахувати інтереси всіх і кожного?

Деякі аналітики, залишаючись у полоні радянського атеїзму та атеїстично сприйнятих «демократичних» ідей, вперто борються з будь-якою можливістю християнської освіти в школі, нав’язуючи освітянам свою власну думку щодо неможливості запровадження  рекомендованих МОН України (!) курсів, чомусь вважаючи, що християнській етиці не має місця там, де цього бажають батьки, чомусь беручи на себе конституційне право батьків вирішувати це. До речі, будь-яка освічена людина знає, що весь європейський тип духовності та культури визначений та вигодуваний більш за все християнством. Разом з християнством Київська Русь перейняла у Візантії її височайшу культуру, в значній степені – образ християнської державності, християнську мораль. Неможливо європейську історію зрозуміти без історії християнських церков. Неможливо також філологію, філософію, археологію, літературу, мистецтво відокремити від християнського знання. Випускники української школи не повинні відчувати в собі неповноцінності нашої освіти, перебуваючи в найкращих музеях світу, бо переважна більшість скарбів мистецтва присвячена біблійним сюжетам та духовному світові людини. Але українські «охоронці світського» характеру освіти вважають інакше, нехай весь склад не тільки європейської культури, а й власної, рідної буде нашим дітям незрозумілий. Чому? По-перше, тому що ми мало знайомі зі світовою практикою по відношенню до поняття «світський». Саме по собі декларування світського характеру освіти, як і відділення школи від Церкви, по суті, означає лише те, що державна школа не перебуває ані в адміністративній, ані в фінансовій, ані в будь-якій залежності від церковних структур та не має завдання готовити кліриків (церковних служителів). «Світський» не означає «атеїстичний», бо основна спільнота християн живе «світським» життям, є працівниками зі світськими спеціальностями. Нічим не виправдане, атеїстичне тлумачення «світськості» перетворює Конституцію України в закон, що забороняє християнське знання. Але це вже нагадує тоталітаризм. Відмовляючись від скарбів християнського надбання, горе-аналітики з питань освіти створюють для свого народу атеїстичне гетто. Атеїзм – лише один із світоглядів, що віддзеркалює погляди зовсім не більшості населення земної кулі. В країні з тисячолітньою християнською культурою немає розумних причин для того, щоб надавати атеїзму головне положення в освіті та вихованні. А якщо врахувати, що атеїзм не визнає онтологічного існування добра та зла, а тому взагалі не здатен логічно та без протиріч обґрунтувати необхідність та обов’язковість моралі, то тим більш не повинен бути домінантою в нашій, на даний момент, морально спустошеній країні. Чи моральний стан суспільства сьогодні – це не продукт атеїстичного світогляду?

За кордоном розуміння важливості та специфічності проблематики, пов’язане з викладанням релігійно-етичних дисциплін у світській школі, привело до того, що релігійна педагогіка вже стала самостійною галуззю академічних досліджень. Діють педагогічні видання, міжнародні асоціації, інститути та методичні центри, починають складатись міжнародні академічні стандарти. Україна робить лише перші кроки в цьому процесі.

Світовий досвід в поняття релігійної освіти включає загальну, спеціальну та професійну (релігійну) освіту. Професійна та спеціальна є видами конфесійної, недержавної освіти. Професійна освіта готує служителів культу. Спеціальна – парафіяльна освіта, головна мета якої залучення учня до визначеної віросповідальної традиції (недільні школи, катехізичні школи, підготовка до хрещення, сумісна молитовна практика та інші види виховання та інструктажу). Багато непорозумінь відносно релігійної освіти в державній школі полягає із змішення цього особливого типу  спеціальної освітньої діяльності зі шкільною загальною освітою. Причина цього лежить на поверхні: досить довгий період до революції школа знаходилась під покровом Церкви і два типи освітньої діяльності (спеціальна та загальна) були тісно переплетені. Але і в історії християнської шкільної освіти видатні педагоги такі, як, наприклад,  Іоанн Кронштадтський, вже розуміли, що шкільна освітянська діяльність потребує свого простору, своїх підходів, своїх цілей, своїх методик навчання. Сьогодні більшість християнських шкіл Європи, без залежності від наближення цих шкіл до церковних структур, функціонують по законах та правилах загальноосвітніх цілей та задач, окрім церковно-парафіяльних та монастирських шкіл з канонічним статутом внутрішнього життя.

         Загальна релігійна освіта є позаконфесійною й відрізняється від спеціальної та професійної освіти тим, що на перший план в ній виходить загальноосвітня задача, задача загального розвитку особистості. Позаконфесійна загальна релігійна освіта – це освіта для всіх. Це освіта, при якій акт особистого віросповідання не є ані умовою, ані компонентом навчально-виховного процесу. Ця форма релігійної освіти є дуже складною для вчителя, бо потребує від нього спеціальної педагогічної підготовки, етики та толерантності. Загальна релігійна освіта окрім коректності повинна бути педагогічно продуктивною.

Спроби виявити риси, які є найбільш продуктивними при впровадженні релігійно-етичної освіти в школі, дозволили при неконфесійній постанові навчання виділити два освітянських підходи. Перший – релігієзнавчий, або науково-інформативний підхід, є по суті знанням «про релігію», а другий – педагогічний, визначається, як навчання «з (від) релігії».

Найбільш вдале тлумачення другого, педагогічного, підходу до отримання релігійно-етичної освіти в світській школі запропонував професор Бірмінгемського університету Майкл Гримміт у 1981 році. Основна ідея Гримміта полягає в тому, що від науково-інформативного напрямку слід відрізняти напрямок, в якому на перше місце виходить педагогічна складова в цілеспрямованості викладання. Як література відрізняється від літературознавчого професійного вивчення так і ці два підходи відрізняються один від одного. Головна мета вивчення літератури – розширення кругозору, виховання почуттів, формування етичних цінностей, придбання джерела натхнення, настанови, втіхи, духовного зростання. Теж відбувається й з релігійним типом освіти з (від) релігії. Вона в такому випадку постає в якості ресурсу розвитку особистості. Відбувається навчання з (від) релігії, якій є що запропонувати зростаючій особистості не тільки з боку придбання знань, але й з боку розвитку особистих здібностей, формування цілісної картини світу та самостійної орієнтації в духовних питаннях.

Виділення особливого, педагогічного напрямку в релігійній освіті – навчання з (від) релігії – має велике теоретичне значення та практичну реалізацію в загальноосвітній школі секулярного (відділеного від Церкви) суспільства. Поява нового педагогічного напрямку в релігійній освіті означає, по суті, перехід до нової релігійно-педагогічної парадигми, в межах якої накреслюється шляхи подолання антагоністичного протистояння атеїстичного тлумачення світськості школи та особистої релігійності учнів та їх батьків.

Третій напрямок є найбільш адекватним школі сьогодення. Він дозволяє максимально використовувати виховний потенціал християнської моралі та культури, які були та залишаються духовно, морально, естетично значущими для українського народу. Ця обставина визначає необхідність їх вивчення в наш прагматичний час. Познайомити підростаюче покоління з духовно-моральним світом християнства, його значенням в розвитку всіх сфер життя українського суспільства, в особистому житті людини – основна мета курсу християнської етики.

Навчальні предмети «Християнська етика в українській культурі» для молодших школярів та «Основи християнської етики» для учнів основної школи дозволяють вирішити кілька важливих проблем.

По-перше, принципова відмінність вивчення основ християнської етики як навчальної дисципліни від конфесійної освіти полягає в тому, що уроки християнської етики передбачають ознайомлення з християнськими чеснотами, в той час як конфесійне навчання передбачає здійснення молитовних і обрядових правил. В цьому полягає головне розмежування між навчальним предметом християнської етики і релігією, як сферою самовизначення особистості в межах свободи совісті, гарантованої Конституцією України.

По-друге, вивчення таких навчальних предметів буде сприяти самоідентифікації особистості, формуванню відчуття приналежності до певної культурної традиції. Сьогодні духовна криза молоді в багатьох випадках обумовлена саме невизначеністю суспільних пріоритетів, їхнім відривом від національних основ, які утримують людину в межах традиційної моралі.

По-третє, побудова навчального курсу християнської етики така, що дозволяє вирішувати виховні завдання: виховання любові до Батьківщини, патріотизму, формування системи цінностей і переконань, як мотивів поведінки.

По-четверте, навчальні предмети «Християнська етика в українській культурі» та «Основи християнської етики» не мають ознак місіонерства або прозелітизму. Вони є спробою занурення в глибину власного культурно-історичного середовища, передачі його величі та краси юним українцям.

Міжнародні, європейські та українські правові документи дають підстави для здійснення заходів щодо реалізації права громадян України виховувати своїх дітей в межах культурно-історичної та релігійної традиції за їхнім вільним вибором. Закон не обмежує цього права для жодного громадянина. Дії, які не суперечать чинному законодавству України та міжнародним правовим нормам, можуть вважатися дозволеними і можуть розраховувати на підтримку та сприяння з боку держави. В Україні об’єктивно існують всі підстави для введення в навчальний процес загальноосвітніх навчальних закладів предметів морально-духовного спрямування.

Сьогодні небайдужі до виховання своїх дітей батьки вже розуміють, що дітей треба вчити не тільки писати та рахувати, вивчати іноземні мови та комп’ютерні технології, а треба хоча б ознайомити з віковими традиційними моральними цінностями. Чи може хто буде сперечатись тому, що для нас - це християнські етичні цінності. Християнство є культуроутворюючим, смислоутворюючим елементом життя українського народу. Воно зіграло виняткову роль в історії нашої держави, житті суспільства, розвитку його культури, духовності та моралі.

Християнське етичне знання – це те знання, що здатне зберегти юні душі від розтління, що несеться бурхливим потоком від розрекламованої поп-культури; це той зміст, який ніколи не прийдеться компенсувати наркотичним зіллям; це той стовбур, що утримає від помилки в бурхливому морі життєвих проблем; врешті-решт, це гарантія спокійного життя в похилому віці громадян середнього віку сьогодення. Отже, надзвичайно важливим є залучення підростаючого покоління до традиційних духовно-етичних цінностей.

Ми далекі від думки, що християнську етику повинні вивчати всі. Дійсно, в демократичній, поліконфесійній державі це неможливо, і ніхто цього не прагне. Батьки, що бажають виховати своїх дітей атеїстами, в юдейській або в мусульманській традиції, безперечно, мають на це конституційне право.

Але широкомасштабне впровадження факультативних, необов’язкових курсів морально-духовного спрямування, наповнених найвищими християнськими, європейськими та загальнолюдськими цінностями, безперечно це позитивна та актуальна інновація в освіті.

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Buzz
Опубликовать в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Опубликовать в Одноклассники

Unique visitors to post: 3

Комментарии закрыты.